Лінія Розмежування

Володимир Будніков, Влада Ралко

Уже третій рік наша увага прикута до так званої лінії розмежування щоденно. Межа, що від початку воєнних дій на Сході здавалася сповненою певної логіки розрізняння «свого» від «чужого», зараз, здається, розповзлася вширшки, перетворилася з лінії на поверхню. Через страх називати речі їх справжніми іменами ми було намагалися локалізувати небезпечні процеси та навіть думки, що загрожували комфорту нашого звичного світу, і втримати їх у певних кордонах. Бо, наважуючись визнати лінію розмежування лінією фронту, починаємо бачити лінію фронту скрізь. Замість відмежовувати окрему територію, вона починає наново визначати границі кожної речі й таким чином радикально змінювати оптику бачення загалом. Замість лежати мертвими лініями на мапі, звичні кордони перетворюються на лінії високої напруги чи лінії нової жорстокості, бо ріжуть тепер по живому або по такому, що ми вважали досі живим. 
Отже, виходить, ніби речі самі, без нас, повертають собі справжні змісти на місце штучних, тих, що їм були примусово призначені. Інакше кажучи, ми починаємо бачити речі ніби вперше, бо попередні знання про них через досвід, який набуваємо зараз, виявляються недійсними, викривленими, хибними. Лінія бойових дій стає подібною до лінії у малюванні або написанні, де предмети чи слова робляться видимими лише завдяки лінії. 
Усе, що досі ми вважали належним нам, вважали своїм, таким, завдяки чому спроможні були тримати себе цілими, утримувати людське всередині себе, доводиться наново відрізняти від того, що вважаємо своїм за звичкою. 
Працюючи над проектом, ми свідомо не робили прямих посилань до конкретних подій, аби говорити про ці події крізь інші речі або намацувати змісти шляхом застосування метафори, доведеної майже до повного абсурду. Своє завжди повідомляє себе крізь відмінності, уникаючи потрапляння у подібне або таке саме як поразки. 
Замість розгалужування свого та чужого маємо пильнувати лінію, яка окреслює своє серед такого, що лише здається нам у зміненому світі своїм через схожість.

Володимир Будніков, Влада Ралко, Канів, 2016

 

УКРИТТЯ

Володимир Будніков, Влада Ралко

Невизначеність між миром та війною відкриває небезпечне провалля, куди падають та губляться важливі речі, та світ навколо утікає в різні боки. Замість очікуваної захисної цінності скрізь знаходимо нестачу, яму, пастку. Ми самі немов би провалюємось у прірву між хибною дією та злочинною бездіяльністю. Рік війни минув, але надзвичайний стан речей нікуди не подівся. Час загальмувався та почав день у день відтворювати свою ж власну важку буденність. Ми майже втратили лють, вогонь та завзяття а натомість отримали неминуче зростаючу втому. Тривога перетворилася на звичку, нечутливість не захищає. Звичка до біди не захищає також, а навпаки цю біду накопичує, складає, консервує. 

Ми потрапили до пастки часу, що не обмінюється, застоявся та псується. Тривога виснажила настільки, що закортіло хоча би на деякий час заховатися не тільки від війни, а й від миру, який не втомлюється живити нашу війну. Але звідки саме насувається небезпека? Мир став ворожим, бо постійна загроза великої війни занадто довго випробовує його. Наш примарний спокій було взято у позику, яку доведеться чимось віддавати. Коли на стінах будинків у Києві почали з’являтися трафаретні написи «Укриття», це здалося дивним ана-хронізмом, чимось із шкільних навчань із громадянської оборони радянських часів. Такі вказівники бомбосховищ на випадок авіаційної атаки ніби промовляли до нас: маєте ще запаси спокою на чорний день. Досить символічно, що часто ці написи спрямовували у нікуди, бо за вказаним напрямком не було ніякого укриття. 

 

ПРИХИСТОК ПОЕТА

Володимир Будніков, Влада Ралко

6.jpg

На тлі драматичних та трагічних подій в Україні виникає наскільки важливе, настільки навіть болісне питання – де ж міститься художнє висловлювання – нібито йому немає місця в сучасній реальності, яка щодня перевершує сама себе в проявах жорстокості. Але ж якби мова, перекресливши власні межі, зрівнялась із реальністю в абсурдності та непередбачуваності та навіть жорстокості, то, безперечно, була б віршована мова. Більш того, саме плинний поетичний образ втілює дійсність, наприклад краєвид або людину, – і аж ніяк не навпаки.

Спроба замкнути Шевченка в музеях та книжках, задушити його гучними вшануваннями, знешкодити живі тексти шляхом роздирання на мертві цитати, геть порожні від давно загублених змістів, вкотре зазнала поразки. Шевченко знову звільнився й сам вийшов на власне ювілейне святкування, «сміючись сльозами».

 

КАНІВ, ВУЛ. ДНІПРОВСЬКА

Олександр Бабак

Канів увійшов у життя Олександра Бабака невід’ємною складовою академічної навчальної програми. Саме там проходили літню практику студенти Київського державного художнього інституту, започатковану ще у 1930-і тодішнім його ректором Федором Кричевським. Асистент останнього, згодом відомий український художник Сергій Григор’єв згадує про виняткову роль цієї практики, адже відбувалася вона у мальовничому куточку, освяченому Чернечою горою, а поряд зі студентами працювали і їх викладачі. 

36 років потому Олександр, приїхавши до Канева на запрошення Юрія Сташківа, власника арт-готелю « Княжа гора» та галереї «Червонечорне», застав на місці колишньої інститутської бази пустку. Авторський текст, виповнений хвилюючими спогадами, допомагає зрозуміти не лише творчий доробок вересня минулого року, а й головний напрямок його пошуків насьогодні. 

 

НАДІСЛАТИ НАМ ЛИСТА


1,5 ГОДИНИ
ЇЗДИ ВІД КИЄВА 

м. КАНIВ вул. ДНIПРОВСЬКА, 1

119 км від Києва | 70 км від Черкас

+38 095 283-38-33
+38 047 363-15-88

ЦІЛОДОБОВО

reservation@knyazhahora.com